кахель

кахель (кахля) (польс. < нім. — плошка)

Облицювальна керамічна плитка із задніми вертикальними стінками, що утворювали порожнисту коробку (румпу) для укріплення у кладці. Використовувалася для облицювання стін і груб. Чільний бік прикрашався орнаментальними узорами, сюжетними малюнками або рельєфами, кольоровою поливою. Нагріті грубою К. довго зберігали тепло в кімнаті, а у приміщенні з підвищеною вологістю запобігали передчасній руйнації стін. Мистецтво виготовлення глазурованих К. виникло в сиву давнину у Дворіччі й Єгипті, розквітало у країнах арабського Сходу, розвивалося у Візантії, Київській Русі, Україні й Московії, Польщі та інших країнах. Поряд з прямокутними, т. зв. рамочними К. печі у Німеччині в XIV–XV ст. облицьовувались круглими, подібними блюдцям. Розвиток декоративного оздоблення К. загалом підпорядковувалося загальним стильовим тенденціям в архітектурі. Якщо печі ренесансних часів прикрашалися лише профільованими поясками і спирались на аркатурні підніжжя, то в період бароко з'явилися ніші, виступи, розкріповки. В Московії панували мотиви городків, виконувалися орнаментальні мотиви, що нагадували підзори, балясини, по білому ангобу робилися розписи зеленою, жовтою і коричневою фарбами. Згодом використовувались теми західних гравюр, травні мотиви сполучалися з лубковим вирішенням. В Іспанії та Голландії мали місце ацулеї, в Португалії — азулежу. В 2-й пол. XVIII ст. розписні К. витіснялись білосніжними, які декорувались тонкими розписами або рельєфами на античні теми.